|
| |
|
Главная -> Экология
Закон про підземний метан уже пр. Переработка и вывоз строительного мусораД. Анисимов, главный специалист ООО «Диамер» Специалисты, в чьи задачи входит продвижение тех или иных приборов учета энергоресурсов, время от времени пишут и публикуют в различных журналах статьи с заголовками типа «Критерии выбора...», «Сравнение характеристик...» или что-нибудь в этом роде. Рассчитаны подобные публикации на потенциального клиента, который не обладает глубокими теоретическими знаниями по соответствующей теме. План таких статей и способ изложения материала стандартен: пишем о том, что нам выгодно, а об остальном умалчиваем. Допускается выдать желаемое за действительное, недостатки своей продукции представить достоинствами, а достоинства продукции конкурентов – недостатками. Это обычная работа человека, которому нужно продать свой товар. Коллеги прочтут – усмехнутся, конкуренты ответят чем-то подобным, но только «наоборот», а потребитель... Ведь нашей задачей является именно «зацепить» его, а не просвещать и образовывать. Но вот беда: именно эти статьи очень часто используются в качестве учебных пособий! На их материале обучаются и студенты соответствующих специальностей, и потребители, решившие вплотную заняться энергоучетом, и даже сотрудники фирм-производителей, и продавцы приборов учета. Причины? Они просты: во-первых, «настоящих» учебников по данной тематике практически нет, во-вторых, рассматриваемые нами статьи часто написаны (подписаны) кандидатами и докторами технических наук и напечатаны в технических же журналах без пометок типа «на правах рекламы». И вот, например, приходит на фирму, занимающуюся продажами приборов учета, новый сотрудник, ему дают время осмотреться и вникнуть, а для ускорения «вхождения в тему» дают пару-тройку журналов со статьями своих маркетологов. Там собственная продукция сравнивается с продукцией конкурентов или с некими неназванными «обычными» приборами. И поскольку статьи эти написаны именно так, как было сказано выше, т. е. с чрезмерным выпячиванием достоинств, совершенным замалчиванием недостатков и сравнением реального с абстрактным, то «картина мира» в голове нового сотрудника сформируется не совсем правильная. И именно с этой картиной в сознании, используя затертые штампы из рекламных статей, он будет потом ежедневно «консультировать» и убеждать клиентов, передавать знания младшим коллегам «из поколения в поколение». И они, коллеги, будут оперировать теми же штампами, воспринимать реальность сквозь призму рекламной мифологии и именно такие «знания» на полном серьезе и с совершенной убежденностью в своей правоте передавать потребителям. И чем крупней и раскрученней фирма, тем выше степень доверия к высказываниям ее сотрудников. Но... мы редко встречали менеджеров, которые перешагнули планку «мифологического сознания». А ведь из тех, кто перешагнули, многие приходят к новому выводу: в рамках раскрученной легенды гораздо проще и жить, и продавать. И из рядов пересказчиков они переходят в ряды творцов мифов. Что же до потребителей, то автор этих строк не раз и не два на практике убеждался, что переубедить человека, который начитался рекламных материалов, замаскированных под «научно-практические» статьи, и наслушался воспитанных на тех же статьях псевдоспециалистов очень и очень сложно. И вот в чем парадокс: пытаешься объяснить что-то и опровергнуть, но теперь уже твои доводы воспринимают как рекламу! Первая из нескольких иллюстраций. Офис фирмы, торгующей теплосчетчиками и расходомерами различных марок. Звонок: «Порекомендуйте прибор на трубу Ду 400.» «О, – отвечает менеджер, – на такой диаметр надо однозначно брать беструбный ультразвуковой расходомер!» «Что значит «беструбный?» – спрашивает звонящий. «Беструбный – это значит, что вы покупаете электронный блок и пару датчиков, сами врезаете эти датчики в действующий трубопровод – и все! Зачем вам заказывать изготовленный на заводе измерительный участок, резать свой трубопровод, приваривать фланцы; зачем вам везти с завода эту тяжелую железку и мучаться с ее монтажом? Беструбный вариант – это дешево, легко, удобно!» – «А как же точность измерений, от чего она будет зависеть, и кто за нее отвечает?» Этого менеджер не знает, он не может предупредить заказчика о нюансах и возможных последствиях самостоятельного монтажа беструбника. Он просто читал, что беструбный вариант расходомера разработан для удобства клиентов, и что это – оптимальное решение для измерения расхода в трубопроводах больших диаметров. И клиент об этом тоже, кажется, «где-то читал» или «что-то уже об этом слышал», менеджер серьезной фирмы подтвердил, что все именно так и есть – сомнений больше нет. И миф, изначально придуманный производителями, просто не имевшими возможности производить измерительные участки больших Ду (это сложно и дорого), живет и побеждает. Однако, в ущерб здравому смыслу и достоверности учета. Вторую иллюстрацию мы извлекли из статьи, опубликованной в одном из региональных журналов по энергосбережению. В статье рекламировался современный вихревой расходомер пара, а реклама была построена на сравнении его со старой доброй диафрагмой. С диафрагмами, понятное дело, все обстояло плохо: и диапазон узок, и прямые участки велики, и датчики давления, которые при этом методе приходится применять, имеют такие-то и такие-то недостатки, и вычислитель нужен специальный, дорогой. То ли дело современный расходомер! И в монтаже прост, и недорог, и эксплуатировать его приятно и беспроблемно. Вот только о том, что измеряет-то он объем пара, для пересчета которого в массу необходимо применять еще и те самые датчики давления, и термопреобразователи, и вычислитель, было в статье упомянуто ну очень уж вскользь. Отсюда неверный вывод о стоимости узла учета в целом и зыбкость тех аргументов против диафрагмы, где говорится о проблемности датчиков давления и необходимости использования вычислителя. Но люди прочтут, поверят, и менеджеры будут уверять клиентов, что диафрагмы уже никто не применяет, а измерять расход пара современными расходомерами – это дешево, просто и эффективно. А клиенты будут этому верить. Миф о безнадежной устарелости метода переменного перепада давления, придуманный производителями расходомеров для увеличения объемов своих продаж, работает, и нет смысла задумываться, вникать и предлагать заказчику альтернативные варианты. Третья история тоже совершенно реальна, но мы обойдемся без конкретных имен и названий. Одно предприятие, занявшись разработкой собственного электромагнитного расходомера, закупило и исследовало аналогичные приборы конкурентов. После этого в приватных беседах руководитель предприятия увлеченно рассказывал об обнаруженных «проколах» в метрологии электромагнитных расходомеров и убедительно доказывал, что их впечатляющие характеристики, заявляемые производителями, верны только в определенных – искусственно смоделированных – условиях, а в реальной жизни все гораздо скромнее. Но вот был готов собственный прибор, пришло время его сертификации, и мы увидели в соответствующих документах... те самые «общепринятые» цифры. Миф о том, что «приборы данного типа имеют вот такие вот характеристики» не развенчан, он поддержан. И в новых статьях написано, и собственным менеджерам сказано: «Прибор именно таков и продавать его надо именно под таким соусом!» Итоги печальны: народ наш знает и верит, что на трубы больших диаметров надо ставить ультразвук с накладными датчиками, что лучшие современные расходомеры практически не требуют прямых участков, диапазон измерений 1:1 000 – это просто необходимый минимум, старая добрая диафрагма свое отжила, и так далее, и тому подобное. И даже когда профессионалы на научно-технических конференциях и в кулуарных откровенных беседах соглашаются друг с другом, что все это немного (или совсем) не так, то ни менеджеры, ни клиенты об этом не знают (им ведь не сказали) и продолжают жить в плену иллюзий... А попробуй-ка поделись с ними сокровенными знаниями и продай им что-либо реальное: они-то ведь хотят нечто мифическое, вроде подобранных в пару расходомеров с погрешностью 0,5 % в диапазоне 1 : 2 000 без прямых участков с автономным электропитанием типа «поставил и забыл». Но с чего же все это мифотворчество началось и почему от него так трудно отказаться? Наверное, все дело в том, что более или менее массовое внедрение теплосчетчиков в России началось в трудные для страны времена, когда необходимость экономить на потреблении энергоресурсов сочеталась с необходимостью экономить на самих средствах этой экономии, т. е. на приборах учета. Зарубежные теплосчетчики были дороги, почему – поясним чуть ниже. Появившиеся отечественные производители сумели наладить выпуск недорогих приборов и приучили потребителя к тому, что теплосчетчик – вещь достаточно простая и дешевая! Доходит до абсурда: задвижка, скажем, Ду 800 стоит в разы дороже расходомера, который вам предлагают на ту же трубу Ду 800 поставить. Обратного пути нет: приборы постепенно дорожают в связи с инфляцией, но они не могут подорожать «качественно» – потребитель не поймет, а конкуренты отнимут кусок рынка. Но что такое дешевый расходомер или теплосчетчик? – стоит признаться самим себе, что это отчасти самообман. Дело в том, что разработка и производство любых средств измерений – дело крайне затратное. Требуется серьезная экспериментальная, научная, производственная база; требуется вкладывать в исследования, испытания, технологии производства; требуется применять качественный инструмент, качественные материалы и комплектующие. Иначе мы разработаем и произведем прибор с невысокими метрологическими характеристиками, ненадежный, недолговечный. Понятно, что первые отечественные коммерческие расходомеры и теплосчетчики создавались во многом благодаря несовершенству нормативной базы и отсутствию инструментов контроля качества со стороны государства. Потребитель же привлекался не перспективами достоверного учета, а обещаниями сэкономить, что, согласитесь, не всегда означает одно и тоже. Со временем и потребитель стал более грамотным, и контроль ужесточился, но поскольку на недорогом приборе и заработок невелик, то вкладывать в исследования, испытания и технологии у фирм-производителей получалось не так много, как хотелось бы. Замкнутый круг: выпуская приборы только определенного уровня, трудно быстро перейти на что-то качественно иное. На помощь приходит мифотворчество. Не имеем оборудования для производства определенных приборов – взрастим миф о том, что «правильней» вместо них применять другие. Не можем создать «совершенный» прибор на деле – создадим его «на бумаге». Так, сравнивая данные отечественных и зарубежных приборов, мы порой с удивлением обнаруживаем, что «наши» при более низкой цене имеют гораздо лучшие метрологические характеристики и обещают беспрецедентную надежность при работе на теплоносителе любого качества. Чудо? Вряд ли, скорее – умение производителя «крутиться». А чем все это плохо, и для кого это плохо, и надо ли менять ситуацию? Вероятно, плохо для потребителей, которых вводят в заблуждение, предлагая не то, что было бы для них лучше, а то, что они охотней купят. В целом же, как ни напыщенно это прозвучит, наносится ущерб экономике страны: учет энергоресурсов – дело, требующее точности, а миф и точность – понятия несовместимые. Ну, а сами производители приборов учета становятся заложниками мифа и не могут уже помочь ни отдельным потребителям, ни российской экономике. Когда-то у производителей просто не было средств на серьезные исследования, на оборудование, на внедрение современных технологий производства. Они выживали, творя мифы. Теперь у многих из них есть и желание, и возможности совершенствовать свою продукцию не на бумаге, а в жизни. Доказательством тому – все чаще и все откровенней звучащие в среде профессионалов призывы прекратить «гонку вооружений», отказаться от «дутых» характеристик и создавать реальные приборы для реальных условий. Но когда-то созданные мифы живучи, мифические приборы гораздо «совершенней» реальных и отказ от мифа выглядел бы регрессом. Тем более, думает каждый, я бы начал жить «по правде», а как же конкурент? И в пропагандистских статьях, и при инструктировании менеджеров, и в беседах с потребителями мы продолжаем использовать наработанные штампы, выдавать желаемое за действительное и прятать несовершенство своих технологий за когда-то придуманными рекламными откровениями. Вы думаете, для исправления ситуации нужен контроль со стороны государства? Добрая воля производителей? Продуманная система подготовки специалистов? Да, и то, и другое, и третье. В силах же потребителей – вникая в суть процессов измерений и учета энергоресурсов, научиться отделять мифическую информацию от реальной. :
Сергій Коробчук. Збираючись на останні канікули, Верховна Рада, в проміжку між передвиборчими акціями та провокаціями, встигла прийняти надзвичайно очікуваний промисловцями Закон «Про газ (метан) вугільних родовищ». Документ, авторами якого виступила група депутатів, пов'язаних із вітчизняним вуглепромом (Леонід Байсаров, Геннадій Астров-Шумілов та ін.), визначив правові, економічні та екологічні засади діяльності в специфічній сфері супутнього видобутку метану на вугільних копальнях, а також відрегулював його подальше використання. Зокрема, документом передбачається «залучення метану вугільних родовищ в енергетичний баланс країни з метою зниження залежності України від імпортованих енергетичних ресурсів», що у світлі недавнього україно-російського газового конфлікту звучить більш ніж актуально. Новий закон передбачає також, що через кілька років українські шахти муситимуть в обов'язковому порядку утилізувати весь метан, що утворюється в процесі видобутку вугілля, а не викидати його, як зараз, нишком в атмосферу. Експлуатацію ж копалень, неоснащених системою дегазації, взагалі в майбутньому буде заборонено. Випадково так збіглося чи (швидше за все) ні, але практично водночас із прийняттям закону Агентство з торгівлі та розвитку США виділило Україні грант розміром 600 тис. доларів на фінансування підготовки техніко-економічного обгрунтування (ТЕО) видобутку шахтного метану на Донбасі. Повноважний посол США в Україні Джон Гербст, що передавав символічний чек «губернаторові» Донеччини Вадиму Чупруну, красно говорив на телекамери про те, що ось — споконвічний ворог шахтарів починає, зрештою, служити інтересам українського суспільства. І з цим, зрозуміло, ніхто з присутніх на церемонії не сперечався. «Дідусь Шубін» грає... На Донбасі гірники стикаються з проблемою шахтного метану протягом десятиліть, причому це знайомство здебільшого пофарбоване у чорні кольори. По невеличких робочих селищах ще можна почути дореволюційні бувальщини про підземного дідька, «дідуся Шубіна», який буцімто мешкає в покинутих гірничих виробках та, перебуваючи у злому гуморі, пускає на беззахисних шахтарів стіну вогню. Варто принагідно згадати, що в 60-ті роки минулого сторіччя в шахтарському містечку Єнакієвому зробили навіть спробу перемогти метан за допомогою підземного ядерного вибуху. В обстановці повної секретності у вибої однієї з місцевих шахт, що потерпала від газу, встановили, як подейкували потім, списану за віком ракетну боєголовку, яку й «гахнули» в розрахований момент, заздалегідь видаливши з міста всіх жителів — під приводом навчань цивільної оборони. Помітного результату екзотичний експеримент не дав: шпари в масиві гірничих порід, що виникли внаслідок ядерного вибуху, швидко затяглися, відповідно, газовий дренаж, на який покладали стільки надій, перестав функціонувати. Скарати вогнем Паралельно на гірничих підприємствах регіону намагалися навчитися не викидати коштовну енергетичну сировину в атмосферу, а утилізувати з користю. Мабуть, перша така успішна спроба мала місце на донецькій шахті ім. Горького років 25 тому, коли зібраним під землею газом гріли воду для шахтарської лазні. Наприкінці 90-х років у районі містечка Вугледар, кілометрів за 30 від обласного центру, спорудили першу в регіоні газонаповнювальну станцію, де щодоби дешевим та екологічно чистим пальним мали змогу заправлятися кількадесят вантажівок. «Родзинка» новобудови полягала в тім, що блакитне паливо надходило в її колонки не з магістральної труби, а видобувалося поруч з-під землі. Принагідно нові вугільні поля готувалися для розробки — поруч була запроектована потужна шахта. Вирішувати метанову проблему змушена була по-своєму і донецька шахта ім. Засядька, яка періодично страждає від вибухів підземного газу, іноді — з численними жертвами. Аж ніяк не бідне підприємство, що видає на-гора щорічно по 3,5 млн. тонн вугілля, розмахнулося широко, закупивши за кордоном модульну станцію утилізації метану від відомих у світі австро-американських виробників. Коштовний зразок закордонного «хай-теку» встигли минулого літа продемонструвати Прем'єр-міністру Юлії Тимошенко під час її єдиного візиту до індустріального регіону, та згодом про станцію призабули. І було від чого: собівартість кубометра начебто «дармового» підземного газу, після врахування витрат на утримання численних дренажних свердловин, комп'ютерної системи керування заслінками, амортизації унікального устаткування — у результаті втроє перевищувала ціну «кубика» звичайного «блакитного палива», що надходило по звичній, старій «трубі», від приятеля всіх українців Туркменбаші... Так було. Ще донедавна. «Карасі» в метані На початку поточного 2006 року всі економічні фактори збіглися на тому, що про проблему шахтного метану час нарешті подбати комплексно та всерйоз. До процесу, на додаток до вуглярів та енергетиків, не забарилося підключитися Міністерство охорони навколишнього природного середовища, яке вустами міністра Павла Iгнатенка заявило днями, що має намір розглядати проблему у світлі славнозвісного Кіотського протоколу, який, як відомо, на рівні світових держав регулює техногенні викиди в атмосферу з метою протидії глобальному потеплінню на планеті. Кіотський протокол припускає, зокрема, перепродаж державами, навзаєм, невикористаних квот газового забруднення, і рахунок тут йде на мільярди доларів. Отже, скоротивши «дикі» викиди шахтного метану в атмосферу, Україна може заробляти серйозні гроші буквально з повітря. Але найголовніше, звичайно, то використання шахтного метану як замінника традиційного «блакитного палива». Згідно з найсвіжішими оцінками фахівців, за ресурсами метану Україна посідає четверте місце у світі: запаси вугільного газу перевищують 12 трлн. кубометрів (для порівняння, річний баланс споживання газу в нашій країні — близько 76 млрд. «кубиків»). Тобто, мінімум півтора десятиліття наша держава могла б, у принципі, взагалі обходитись без горезвісної російської «труби», принагідно поліпшуючи умови видобутку вугілля та ще й, на додаток, виступаючи у світовому співтоваристві у виграшному образі лідера боротьби за глобальну екологію. Позаяк головним українським регіоном, де має розгорнутися видобуток шахтного метану в промислових масштабах, виступає Великий Донбас, природно, що однією з перших поспішила відгукнутися на виклик часу неформальна фінансово-промислова група «донецьких». Пробивши через Антимонопольний комітет України сприятливе для себе рішення, корпорація «Індустріальний союз Донбасу» придбала наприкінці минулого 2005 року контрольний пакет акцій у статутному фонді ТОВ «Екометан», яке є вітчизняним монополістом у царині газоподібних вуглеводнів. Як говориться в офіційному релізі нового власника з приводу завершення оборудки, відтепер «Екометан» зосередиться «на геологорозвідці родовищ шахтного газу, а також реалізуватиме техніко-економічні, дослідно-проектно-конструкторські та експлуатаційні проекти». Збіг формулювань з умовами 600-тисячного американського гранту, про який йшлося вище, просто вражаюче. То ж відносно того, хто, власне, виступить реальним утримувачем доларового переказу «дідусю Шубіну», сумнівів майже немає. Утім нинішній ентузіазм донецьких бізнесових структур щодо розгортання «метанового проекту» породжує не лише позитивні сподівання у вигляді ймовірних масових інвестицій та застосування найавангардніших світових технологій. Зокрема, в тексті, схваленому Верховною Радою Закону «Про газ (метан) вугільних родовищ», між іншим, «забита» пропозиція «встановити вільні ціни на газ (метан) вугільних родовищ». На думку деяких незалежних експертів, таке формулювання дає необмежені можливості для перепомповування бюджетних «антиметанових» дотацій, що їх виділяє державний бюджет неприватизованим вугільним копальням, на рахунки приватних газовидобувних компаній, а згодом — до металургійних, хімічних, енергетичних імперій регіональних олігархів та, далі ланцюгом, у закордонні офшори. Тим більше, що закон закріплює за першовідкривачем метанового родовища пріоритетне право на його експлуатацію протягом мінімум чверті сторіччя. Глибше треба копати! Проте, фахівці твердять, що шахтним метаном невикористані енергетичні потенціали України аж ніяк не вичерпуються. Нещодавно, за підсумками зустрічі Президента Віктора Ющенка та голови уряду Великої Британії Тоні Блера між НАК «Нафтогаз України» та всесвітньо відомою компанією «Шелл» укладено угоду щодо розвідки та подальшого використання покладів природного газу в Дніпровсько-Донецькій низині. Shell згодна придбати в «Нафтогазу» ліцензії на обслідування десятьох перспективних дільниць, вклавши в розвідку українського «блакитного палива» 100 млн. доларів. Початок робіт заплановано вже на нинішню весну. Фахівці компанії певні, що на глибинах 4—5 кілометрів їм пощастить відкрити газові родовища, що своїм потенціалом дорівнюють російському Уренгою. Однак і це, виявляється, ще не кінець. Уже багато років на кафедрі розвідки корисних копалин Донецького національного технічного університету діє ініціативна група під керівництвом академіка Бориса Панова, що доводить: на Донбасі, а також поруч, під дном Азовського моря, є нафта. Правда, глибоко, на горизонтах 6-7 кілометрів від поверхні, проте дуже багато, в кількостях, що через кілька десятиліть можуть звести найстарший вугільний регіон у статус європейського Кувейту — не менше. Річ у тім, що відповідно до новітніх теорій генезису Землі, нафта й газ виникли на лінії велетенських надглибинних розламів, по яких із розплавлених надр планети піднімався активний водень. Саме такі приховані «ущелини» нібито проходять по сибірському Приполяр'ю, Північному морю, американсько-мексиканському Техасу та середньоазіатських пустелях. На півдні Аравійського півострова розлами перетинаються, і в результаті людство має там вуглеводневий рай. Ну, а ще одне таке унікальне «перехрестя» професор Панов «розгледів» десь на умовній лінії Донецьк—Мелітополь. Усе це, можливо, можна було б визнати холодною грою академічного інтелекту, якби автору цих рядків не довелося тримати у власних руках пляшку... з донецькою нафтою. Її зібрали по краплях у вибої найбільшої місцевої шахти, на глибині понад півтора кілометра. Нафта, скажу я вам, на вигляд та за характерним запахом, цілком звичайна, навіть цілком передбачуване посадила на манжет сорочки (при спробі органолептичного дослідження) масляну пляму, яку важко вiдiпрати. То ж докази правоти геологічної науки цілком наочні. Хіба що тільки — підземний «дідусь Шубін» вирішив чергового разу втнути один зі своїх жартів?
База данных инвестиционных проек. Необхідна реформа управління. Газосбережение как основа создан. Единственный способ спасти эконо. Примерный порядок составленияежегодных отчетов о выбросах парниковыхгазов в атмосферу и регистрациипереуступки квот на выбросы. Главная -> Экология 
|